Жінка несе військову службу в українській армії 13 років. Раніше була санітарним лікарем, а зараз рятує життя воїнів ДШВ, що їх намагаються забрати російські окупанти.

Бойовий медик під кулями й обстрілами витягує поранених побратимів з переднього краю. Постійно виїжджає на бойові позиції, коли потрібна евакуація. Важкі бої - не перешкода. Найголовніше для неї - вивезти постраждалих з лінії вогню. На півдорозі зупиняється, перев’язує рани та далі чимдуж їде на точку евакуації.

«Ми виходили на спостережний пункт, сиділи там і багато говорили. Обстріли були дуже сильні. Ми потоваришували. Рішення одружитись прийшло спонтанно. Дмитро мені каже: «Давай одружимось, може завтра не настане» . Тут живеш одним днем і цінуєш життя. На війні інакше йде час, ми навіть можемо не згадати, яке зараз місяць. Дуже тяжко, але ми даємо раду. Зараз удвох з чоловіком їздимо на евакуацію. Він - стрілець-снайпер, але згодом поїде вчитись на медика. Чоловік допомагатиме, щоб я трохи відпочивала», - розповіла Наталія.  

А ще Наталія - мати двох дітей. На початку повномасштабної війни вона евакуювала їх за кордон, а сама продовжила службу у війську. Дотепер жінка каже дітям, що на навчаннях.

Одного дня снаряд залетів до бойової медикині прямо в бліндаж. Жінка знепритомніла, але невдовзі прийшла до тями та побігла надавати поміч.

«Ми вивозимо поранених не медеваком, а нашим БТРом. Якось накрило артою, було дуже багато поранених, але ми всіх вивезли. У середині бронемашини було 15 важкопоранених. Страшно. Але все переживається та забувається, якщо є можливість нормально поспати. Я знаю, що маю йти до поранених, бо їх не залишу. Я тут і місяць сидітиму, знаючи, що в них все буде добре. Я дуже люблю свою бойову роту», - згадує українська захисниця.

Служба зв’язків з громадськістю 80-ї окремої десантно-штурмової бригади ДШВ ЗС України.