Львівські десантники героїчно оборонялися від переважаючих сил противника. Ворог намагався будь за що прорватися. Усе було у вогні.

Десантник 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Андрій з позивним «Цвях» згадує, як наші воїни перехитрили окупантів на Луганщині.

«Наша група за наказом висунулась на передній край для проведення розвідки. Ми зайняли протитанковий рів, провівши розвідку та виявивши зосередження ворожої бронетехніки з піхотою. Працювали підрозділи РЕБ противника, засоби зв’язку блокувалися, тому було прийнято рішення про відхід. І тут справа від нас виїхали ворожі танки. Один танк, другий, третій, четвертий… Далі БМП загуділа. Це була російські техніка, які піднялись на висоту. Понад річкою піхота ворога почала займати позиції. Ми зрозуміли, щоб виконати успішно поставлене завдання та повернутись неушкодженими – необхідно схитрувати, зімітувати підрозділ противника. Нас в окопі було 8. Ми зрізали пов’язки та пішли по дорозі. «Опер» був попереду, а я прикривав. Щоб убезпечити себе, нам необхідно було пройти метрів 400 по відкритій місцевості. Я обернувся й побачив, що російський танк супроводжує нас стволами. На щастя, танкісти не розуміли хто ми такі. Один поспішний крок міг вартувати життя всім. Ми йшли в спокійному темпі, хоча психологічне напруження дуже високе! Проте ми змогли успішно врятуватись, доєднавшись до одного з наших підрозділів, де передали здобуту інформацію про противника та разом з побратимами почали успішно знищувати окупантів», - розповідає військовий.

Львівські десантники на рубежі Білогорівки разом з іншими підрозділами не дозволили росіянам виконати поставлене завдання. Там ворог зазнав втрат, як в живій силі так і в бойовій техніці.

Свого часу Цвях брав участь у миротворчій операції, був поранений від вибуху боєприпасу під час розмінування. У 2014-2015 роках в АТО чоловік був розвідником. Певний час жив у Ірпені, працював у Німеччині. Коли почалась повномасштабна війна, відразу повернувся захищати Батьківщину у складі 80-ї бригади ДШВ.

«Я міг взагалі не повертатись. Але ким би я був, якби ховався? Хто я без країни, у якій живу? Що я казатиму своїй донечці, коли вона виросте? Інакше я б перестав себе поважати», - вважає воїн.

З перших днів російського наступу на південному напрямку десантник з побратимами воювали в районах Христофорівки, Снігурівки, під Вознесенськом, далі виконували задачі під Кривим Рогом, а потім гнали рашистів зі сходу: Попасної, Білогорівки, Шипилівки та Лисичанська.

«Цвях» каже, що у 80-ці йому подобається злагодженість колективу. Побратимство завжди допомагає воювати. Одного разу під Святогірськом підрозділ Андрія повертався з тяжких боїв, їх водій Дмитро приніс пакет цукерок та зефір в ті часи, коли солодощі неможливо було ніде дістати. Цвях зізнається: смачнішого зефіру він ніколи не їв.

А ще захисник зізнається, що усвідомлення того, що все не дарма приходить у моменти, коли зі слізьми щастя мирні жителі їх зустрічають.

«Якось на Півдні ми вигнали росіян з села. Люди виходили з будинків та вітали нас. Треба було просто бачити їх очі! Одна бабуся впала на коліна. Зі слізьми на очах кажу: «Бабусю, вибачте, що ми так довго». У такі моменти розумієш, що є сенс воювати. Хочеться далі й далі наступати. Звісно ми від втоми потім звалились з ніг, але мотивація гнати ворога з нашої землі залишилась», - воїн 80 бригади.

До 2014 року чоловік був російськомовним та «прослов'янським». Але після захоплення росіянами Криму його світогляд змінився.

«Я патологічно не сприймаю мову окупанта. Так, мій батько був комуністом та виховував мене радянським хлопчиком. Я вивчив гімн СССР у 1 класі. Пишався піонерською краваткою. У юному віці вважав, що Росія, Білорусь та Україна мають триматися разом. Але під час Майдану та анексії Криму мене накрив величезний гнів. Ніби вдарили кувалдою по голові. Я не розумів, як росія, яку я вважав братом, могла забрати шматок України. Я пішов у військкомат під час першої хвилі мобілізації, бо мене це просто розізлило. Моїм командиром підрозділу був чоловік на псевдо Вернигора, патріот України, керівник козацького руху Фастівщини. Він прищепив мені любов до українських повстанських пісень та нашої історії. Завдяки командиру я перейшов на українську мову. Вернигора розповів мені правду про становлення України. У шпиталі в 2014 році я перелопатив історичну літературу та зрозумів, що нічого не знаю про країну, у якій живу. Зараз я вважаю себе патріотом і націоналістом. Я виховаю свою дитину вже справжньою українкою», - підсумував Андрій.

Служба зв’язків з громадськістю 80-ї окремої десантно-штурмової бригади ДШВ ЗС України.