Гранатометник 2 відділення 3 взводу Червоноградського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, старший солдат, Буй Павло Васильович до 24 лютого 2022 року працював підземним гірником на шахті. З початком повномасштабного вторгнення вже 3 березня 2022 року, маючи двох маленьких дітей, добровільно пішов до лав ЗСУ.

У 2015-2016 році Павло Буй служив в артилерії в артдивізіоні 58-ї бригади. Після півтора року служби демобілізувався та повернувся до рідних. Але напад росії змінив усі ці плани на мирне, спокійне і щасливе життя.

«Я  пішов на війну заради своїх дітей, своєї сім’ї, щоб ці нечистоти не  прийшли на наші землі. Я не  хочу, щоб мої діти  виїжджали за кордон. Я виріс та живу Україні і хочу, щоб мої діти мали майбутнє теж тут в Україні. Призвали мене в 24 механізовану бригаду. Нашу роту відправили на підсилення в Луганську область. Це непростий Донецький напрямок. Отримав поранення – приліт 120-ї міни. Був евакуйований в Бахмут, звідти в Дніпро», – розповідає Павло Буй.

Каже, що свідомість не втрачав, але втратив ногу. Ногу загалом порвало цілу, були сильні рвані рани, перелом коліна. Важке мінно-вибухове поранення, контузія. Потрапив в реанімацію, лежав в госпіталі.

«У Дніпрі мені хірурги врятували життя. Я був при тямі, але не стабільний, у важкому стані і тому імен лікарів не пам’ятаю. Безмежно вдячний їм за віддану роботу та за моральну підтримку. Я назавжди запам’ятаю, як після місяця в реанімації мене переводили в  травматологію і проводжав весь медичний персонал відділення. Це було так чуйно, так по рідному, всі плакали від радості. В реабілітаційному центі, що на Львівщині, я проходив підготовку до протезування, в палаті нас було декілька з ампутованими кінцівками, ми підтримували одне одного, жартували, сміялися, розмовляли. Ми були відкриті один перед одним, тому було легше. А саме протезування пройшло досить успішно. За що я щиро вдячний нашим медикам. Я зміг потрошки  ходити самостійно. І перша думка була: я нарешті зможу зробити собі чай самостійно. В таких ситуаціях і пройшовши такий шлях, ми починаємо цінувати дрібниці, про які забули в повсякденному житті.

Далі мене перевели в рідний Червоноград. І нині продовжую службу в роті охорони Червоноградського РТЦК та СП», – ділиться спогадами Павло Буй.

На його глибоке переконання вкрай необхідно, щоб люди зрозуміли що мобілізація – це, наразі, необхідність.

«Бо якщо ми не будемо нічого робити, то ми просто втратимо державу, ми втратимо своє майбутнє. Ніхто не готовий до війни, ніхто військовим не народжується, але потрібно розуміти, яка ціна нашої перемоги. Ніхто не може силою змусити йти воювати, але всі повинні поводити себе гідно.

Дивлячись на те, які ми були згуртовані на початку війни, і дивлячись на теперішню ситуацію, я дивуюсь, куди той патріотичний дух дівається. Я після поранення продовжую служити, це не просто конституційний обов’язок. Це природне розуміння того, що це мій обов’язок, в першу чергу як чоловіка, батька, сина. Кожен може допомагати на своєму рівні, хтось воює, хтось волонтерить, хтось щоденно донатить, тільки так ми досягнемо перемоги», – переконує Павло Буй. 

Джерело: Львівський ОТЦК та СП

Читайте також: Історії з фронту: штурмовики 80-ї бригади розповідають про те, де беруть силу до бою та витримку