«Навички зі служби в МВС стали помічні на війні. Допомогло знання зброї, тактика ведення бою в закритому приміщенні, розпізнавання місць, де може з’явитися ворог. Робота тілоохоронця навчила мене бачити, чути й аналізувати. На службі кожної п'ятниці ми тренувалися. Я також був психологічно підготовлений, тому легко адаптувався до війни. Допомогли і хобі: риболовля та полювання. Я вмів спілкуватися з природою й помічати сліди живих істот», - зазначає боєць.

Український військовий уперше розповідає про одну з багатьох успішних оборонних операцій 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.

«У травні поблизу Володимирівки біля Попасної наша рота утримувала стратегічно важливу лісосмугу на околиці. Ми 3 дні відбивали ворожі штурми під постійними обстрілами ствольної артилерії, мінометів, градів. Усе вибухало, з неба сипався фосфор. Проти нас були елітні підрозділи російської армії. Вони кидали всі наявні сили, щоб прорвати цю ділянку. Наші хлопці були дуже патріотично налаштовані та добре підготовлені. Ми мали стрілецьку зброю, багато боєкомплекту до неї, гранат та протитанкових засобів. Наша група складалась з шести чоловіків: Крима, Морпіха, Грузина, Токара, Свята та мене. Почався обстріл», - розповідає воїн.  

Воїн ДШВ розповів, що ворог намагався штурмувати позиції шість чи сім разів. Заходив як великими групами піхоти, так і намагався прокрастись диверсійно-розвідувальними групами. Але так і не зміг просунутись далі. Кожен раз вогонь по них вівся з нового напрямку, росіяни ніяк не могли зрозуміти звідки саме. Як виявилось пізніше, одна рота десантників стримала наступ приблизно шестиста осіб з двох батальйонно-тактичних груп противника.

Група Копа вийшла живою. У інших - були втрати. Десантники виходили під безупинний супровід ворожих безпілотників, які коригували вогонь з неба. По п’ятах наших воїнів росіяни клали міни та снаряди. Того дня Олександра вразило ставлення командира до свого загиблого. Воно показує, що своїх побратимів кидати ніхто не збирається.

«На моїх очах була смертельна втрата - знайомий кулеметник загинув. Мене сильно вразило, що командир залишився біля полеглого й чекав на його евакуацію. Він не хотів віддавати тіло свого бійця на поталу окупантам. Казав, що не вийде звідти живим, доки не забере полеглих. Коли нас вивели, я чітко усвідомив: це була справжня війна, а не прогулянка... Згодом командир сказав: «Хлопці, наша рота виконала те, що навіть батальйонам інколи не вдається. Я вам дякую за вашу військову службу!” Було дуже приємно. Шкода, що це не почули загиблі», - зізнається Коп.

Під час штурмів російські солдати були на відстані 100 метрів. Олександр не приховує: бачив, у кого наші стріляють і як рашисти падають. Він каже, що психологічно підготувався вбивати окупантів, бо закон війни промовистий: «Якщо не ти, то тебе».

«Росіяни – це вороги, які прийшли знищувати нашу землю. Я втратив будь-який жаль до них, коли побачив воєнні злочини та пекельні знущання над нашим народом», - розповідає військовий.

Львівським десантникам неодноразово доводилося проявляти свою запеклість у жадобі знищити окупантів. Інколи командири йшли на високий, проте виправданий ризик. З початку повномасштабної війни рф проти України професійний охоронець разом з побратимами брав участь у знищенні російської техніки в Лисичанську.

«У Лисичанську наша рота мала завдання знищувати ворожу техніку. В один з випадків ми мали діяти особливо рішуче та відважно. Нам треба було зайняти позицію для стеження не лише за рухом ворожої техніки, а й за живою силою ворога. Для нашої протитанкової зброї таку місцину знайти дуже важко, тому командир прийняв сміливе рішення - стріляти з дахів будинків. Іншого виходу не було. Ми вели вогонь «Стугнами» та «Корсарами». Після того як підбили їхній БТР, ворожа техніка більше не заїжджала в зону ураження наших ракет. Ворог зрозумів, що постріли йдуть з дахів. Він намагався нас вразити своєю керованою ракетою. Усі, хто одягнув піксель, розуміють, який високий ризик загибелі. Але того разу ракета відхилилась від цілі: або росіяни промазали, або вищі сили відвели», - розповідає Олександр.

Воїн ДШВ не приховує захоплення своїми стійкими та відважними побратимами. Усі доблесно виконували накази й ніколи не відмовлялись від їх виконання через страх власної загибелі. А ще Копу допомагало те, що він ревний християн. Віра в Бога та в перемогу не раз відводила кулі в розпал бою.

Олександр проходив військову службу в Севастополі за радянських часів. Опісля перемоги він планує повернутись туди, щоб побачити частину, в якій служив, місто та улюблені пляжі.

«Ми точно переможемо, бо любимо свою землю, природу, мову й традиції. Це все наше. Я дуже пишаюсь тим, що я українець. Діти за кордоном теж пишаються, що вони українці. Їх там поважають за національною ознакою, бо ми боремося за вільну державу. Коли війна скінчиться нашою перемогою, я повернуся додому й поїду до своїх дітей та онучки в Польщу власною машиною», - резюмує Коп.

Автор: Катерина Петренко.