Нещодавно у Львівській ОДА відбувся семінар «Інституціоналізація партнерств». Це восьмий захід у межах проєкту «Стійкість інституційної спроможності суб’єктів та учасників міжнародного територіального співробітництва Львівщини».

Ініціативу реалізовує Агенція регіонального розвитку Львівської області в межах Швейцарсько-українського проєкту UCORD, який втілюється за підтримки Швейцарії компанією NIRAS Sweden AB. Львівська ОВА є партнером цього проєкту.

Спікером семінару став доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри державного управління УКУ Віктор Борщевський. Він зосередився на ролі партнерств у євроінтеграції України, їхніх формах та умовах, за яких співпраця між різними учасниками справді працює.

Віктор Борщевський пояснив, що інституційні партнерства в ЄС ґрунтуються на трьох принципах. Це субсидіарність – ухвалення рішень на найближчому до громадянина рівні, що дозволяє мінімізувати трансакційні витрати; солідарність – підтримка спільних ініціатив; та комплементарність – взаємодоповнення ресурсів і можливостей учасників, яке створює синергію.

Експерт підкреслив, що партнерство є базовим елементом інституційної політики ЄС. Воно об’єднує політику сталого розвитку з іншими напрямами: спільна аграрна політика спирається на державно-приватне та секторальне партнерство, торговельна і транспортна політика – на міждержавне та міжтериторіальне партнерства, а регіональна політика – на міжсекторне та міжмуніципальне партнерство.

При цьому, зауважив спікер, якщо в ЄС здебільшого використовують універсальну модель державно-приватного партнерства, то для України зараз найважливішим стає муніципально-приватне – прямий діалог місцевої влади з бізнесом.

Віктор Борщевський зауважив, що в ЄС ключову роль у регіональному розвитку відіграє міжсекторальна співпраця – взаємодія між місцевою владою, бізнесом та громадським сектором. Щоб повністю розкрити цей потенціал в Україні, важливо долати застарілі стереотипи та вибудовувати взаємну довіру.

«У європейській практиці влада, бізнес та громадські організації працюють як єдина команда. Нам важливо відходити від сприйняття одне одного як потенційних опонентів чи конкурентів і ставати справжніми рівноправними партнерами», – зазначив Віктор Борщевський.

Саме такий європейський підхід є принциповим для євроінтеграції. Міжнародні партнери, підтримуючи розвиткові проєкти, прагнуть бачити в громадах реальну та дієву міжсекторальну співпрацю.

Ще одна проблема – низький рівень довіри між громадами. Через це в Україні громади нерідко сприймають одна одну як конкурентів за ресурси, а не як партнерів для досягнення спільного результату. На думку експерта, цей дефіцит довіри має історичні причини, зокрема пов’язаний із тоталітарним минулим, а також із браком інструментів і ресурсів, які в ЄС допомагають громадам об’єднуватися.

Віктор Борщевський окреслив значення партнерств для євроінтеграційних перспектив України. За його словами, розбудова міжсекторних, міжтериторіальних, міжмуніципальних та муніципально-приватних партнерств є прямим способом адаптації України до вимог і стандартів Євросоюзу – від прозорості й безбар'єрності до «зеленого курсу» та цифровізації. Кінцевим результатом цієї роботи мають стати реальні «євроінтеграційні дивіденди» для громад: активізація жителів, залучення нових грантових ресурсів, модернізація інфраструктури, вихід українських виробників на ринки ЄС тощо.

Окремо експерт звернув увагу на міжтериторіальне партнерство – співпрацю українських громад із громадами країн ЄС. Одна з поширених помилок, вважає він, – зосереджуватися лише на пошуку фінансування. Не менш цінними можуть бути обмін досвідом та запозичення кращих рішень.

«Важливо також розуміти, що партнерство працює тоді, коли громади знаходять подібних до себе – з такими ж проблемами, географією чи функціоналом території. Якщо маленька гірська громада укладає угоду з великим європейським мегаполісом, ефективного обміну досвідом не буде. Натомість співпраця з аналогічною гірською громадою країни ЄС дає можливість отримати чітку дорожню карту та алгоритми, які вони вже успішно пройшли на шляху до євроінтеграції», – підкреслив Віктор Борщевський.

У другій частині семінару спікер розповів про практичні інструменти партнерства, які допомагають громадам розвиватися та працювати за європейськими стандартами.

«Інституціоналізація – це не просто формальне підписання паперів. Справжня мета цього процесу – прибрати бюрократичні бар'єри й зробити співпрацю простішою та вигідною для всіх. Лише тоді декларації перетворюються на сталі і працюючі механізми», – підкреслив Віктор Борщевський.

Пояснюючи теоретико-прикладні аспекти функціонування партнерств, спікер наголосив, що в основі цієї системи лежать формальні інститути (закони, постанови та угоди), неформальні інститути (звичаї, традиції, забобони) та інституції – державне, місцеве самоврядування, громадські організації. Усі вони здійснюють регуляторний вплив, який визначає рівень трансакційних витрат: якщо взаємодія налагоджена правильно, витрати зменшуються, а якщо неефективно – стрімко зростають. Збільшення цих витрат свідчить про виникнення інституційних дисфункцій, серед яких інституційне виснаження, створення інституційних фетишів, потрапляння в інституційні пастки, виникнення інституційного вакууму та небажані інституційні мутації. За словами Віктора Борщевського, саме якісна інституціоналізація покликана усунути й нівелювати ці дисфункції.

Експерт звернув окрему  увагу на явище «інституційного фетишизму» – ситуацію, коли прийняття документа або створення формальної структури сприймається як кінцева мета.  Прикладом може бути стратегування в громадах. На розробку Стратегії залучають значні ресурси та експертів, але після її ухвалення іноді виникає ілюзія, що роботу вже зроблено. Стратегія залишається «на папері» й не стає інструментом розвитку.

«Створення фейкових чи суто паперових інституцій небезпечне тим, що воно відволікає увагу й ресурси громади від справді дієвих механізмів, – наголосив експерт. – Тому якісна інституціоналізація – це не накопичення угод і формальних документів, а запуск реальних інструментів співпраці».

Віктор Борщевський виділив чотири ключові складові інституціоналізації партнерств: фінансову, інформаційну, організаційну та соціальну. Наголосив, що ефективне партнерство потребує відкритої комунікації, прозорого ухвалення рішень, фінансової автономності, продуманого менеджменту та взаємоузгодження інтересів різних груп учасників партнерств для вирішення суперечностей і конфліктів. 

На завершення виступу спікер детально проаналізував практичні кейси створення та розвитку партнерств в Україні. Це стосується різних форматів співпраці. 

До прикладу, в агломераційних процесах брак чіткого законодавчого регулювання може призводити до «різношвидкісної» співпраці громад. 

«Угоду про агломерацію підписують 16 громад, але до реальної розробки та виконання стратегії долучається лише частина. У результаті ми отримуємо агломерацію різних швидкостей», — зазначив Віктор Борщевський.

У міжсекторній взаємодії штучне створення громадських організацій «під грантові вимоги» лише імітує участь громадянського суспільства. А міжрегіональні партнерства іноді обмежуються підписанням меморандумів і протокольними візитами, тоді як реальна співпраця потребує конкретних цілей та виконавчих механізмів. А міжмуніципальні ініціативи можуть втрачати сенс, якщо інструменти співпраці створюють заради звітності, а не для реалізації спільних проєктів.

Тому головне завдання інституціоналізації партнерств у євроінтеграційному контексті – перейти від формального підписання угод до реальної спільної роботи.

«Партнерство має бути не просто красивою рамкою чи декларацією на папері, а реально працюючим механізмом. Коли інституції створюються «для галочки», відбувається їхня мутація – вони втрачають свій початковий зміст. Головне завдання у контексті євроінтеграції – перейти від формального підписання угод до конкретних виконавчих процесів і спільної відповідальності», – підсумував Віктор Борщевський.