Таня стала героїнею мультимедійної виставки «Поговори зі мною», організованої за ідеєю Фундації Катерини Осадчої спільно з Міністерством соціальної політики України, Координаційним центром із розвитку сімейного виховання та догляду дітей, Фундацією Олени Зеленської, Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) та за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Проєкт висвітлює історії дітей і дорослих, які залишилися без батьківської опіки, й акцентує на важливості сімейних форм виховання.

Нині Таня – волонтерка, допомагає дітям з інтернатів та дитячих будинків – тренує дітей з боксу та кікбоксингу. Також працює в центрі соціальної підтримки дітей та сімей “РІДНІ”. Вона знає з власного досвіду, що навіть проста розмова, щира порада чи допомога в адаптації можуть змінити життя дитини, дати їй віру в себе та відкрити нові можливості.

На її думку, суспільство не має відвертатися від дітей, які зростають в інтернатах, чи ігнорувати тему усиновлення. Жоден інтернат, навіть із найкращим доглядом, не здатен замінити дитині родину – місце, де панують любов, турбота, близькість і безумовне прийняття. Діти, які зростають без батьків, потребують не стільки речей, скільки людського тепла: обіймів, щирих слів, надійної присутності поруч і можливості назвати когось своїм – мамою чи татом.

Як впливає виховання в інституційній системі на дітей, розповідає героїня історії Тетяна.

Дівчинка потрапила до будинку дитини ще немовлям. Там вона була до 4 років. 

«З 5 до 9 років я жила з біологічною матірʼю, бабусею та з старшим братом. Часто родина переживала складні життєві обставини, я втекла з дому в пошуках мами», – ділиться дівчина.

Далі були багато інституційних закладів. За весь цей час у її світі були лише розклад і десятки таких самих дітей, як вона. Найтепліший спогад того часу – як вона в колі працівників інтернату уявляла свою родину, а всі присутні їй підігрували. Саме ці теплі й щирі емоції чужих людей були найціннішими для маленької Тані.

«Я сиділа в колі й розподіляла ролі: хто мій тато, мама, хрещена, тьотя. І що важливо, ніхто не сказав: “Мовляв, що ти вигадуєш, ми тобі ніхто, ми тут просто працівники”. Вже зараз я часто прокручую в голові цей спогад і подумки дякую цим людям», – згадує Тетяна.

Коли Тані було 10 років, психологиня з інтернату помітила, що вона щось пише на аркушах. Виявилось – це були її вірші. Проте серед однолітків вона не відчувала підтримки та дружби. Це змусило її закритися в собі настільки, що аж до 17 років Тетяна не дозволяла нікому навіть доторкнутись до себе, не кажучи вже про обійми.

«Я завжди мріяла про сім’ю, – згадує Таня. – Хотіла, щоб у мене був хтось, хто любить мене просто так. Я була складним підлітком, і часто думала про те, що якщо мене усиновлять – це буде зрада моєї біологічної матері. Натомість вже зараз можу сказати, що дітям поруч потрібні добрі та турботливі дорослі, які допоможуть йти далі, підтримують, дають поради, які просто поруч».

У родині їй подарували те, чого вона хотіла понад усе: любов, піклування та підтримку, а також навчили безлічі корисних речей. Тепер вона вміє прибрати кімнату, може відіпрати будь-яку пляму на білих джинсах, відремонтувати розетку, знає, як посадити картоплю і що для цього потрібно.

Аби якнайбільше людей дізналися про можливості прийняття дітей у родину – усиновлення, створення прийомної сім’ї, оформлення опіки чи піклування, відкриття дитячого будинку сімейного типу або патронатної родини – держава запустила онлайн-платформу. На сайті зібрали детальну інформацію про всі форми сімейного влаштування, щоб допомогти майбутнім батькам обрати той варіант, який найкраще відповідатиме і дитині, і родині.

До теми: «Кожній дитині потрібен не заклад – а людина»: Львівщина шукає наставників для дітей, позбавлених батьківського піклування