Учасник АТО Микола Стецьків: “Для того, щоб досягти перемоги, потрібно жертвувати”
3 січня 2018
Миколі Стецьківу - 31. Після подій на Майдані, чоловік одним з перших вирушив на схід захищати країну, бо розумів – інакше не зможе дивитись у вічі рідним. Відслуживши, боєць повернувся і започаткував власну справу.
- Яким було ваше життя до війни?
Я займався ремонтами. Дуже якісно. В мене були клієнти на рік вперед. Після сходу я пишаюсь, що бачу синьо-жовтий прапор у своєму місті. І ще більше пишаюсь тим, що я теж вніс маленьку лепту у те, щоб він майорів на нашій землі.
Я тішусь зараз, що мені не вдалось виїхати в Англію, коли я того хотів. Доля склалась так, щоб я залишився тут. І тепер я кажу заробітчанам, що я не до кінця їх розумію. Адже найпростіше - це розвернутись і піти, опустити руки. А от знайти в собі сили, об’єднатися, реалізувати себе та змогти будувати незалежну країну, підняти економіку – це можуть тільки найсильніші.
- Чи в наших людей бракує такої сили?
У наших людей надто багато страхів. Окрім того, нас довгий час зомбували. Але українці мусять рано чи пізно усвідомити: для того, щоб досягти перемоги, треба чимось жертвувати. Для нашого суспільства самопожертва - найбільший дефіцит. Якщо запитати в японця, коли їхня країна стала державою, то вони скажуть, що їхня концепція розвитку мала 50 років, а це два покоління самопожертв. Вважаю, що українці на такі самопожертви поки не готові йти.
- На вашу думку, як це змінити?
Ми повинні інвестувати в освіту, медицину та економіку. В нас шалена нестача професіоналів. Хоч усі з освітою. Кожен повинен знайти себе, бути на своєму місці. Кожен має робити те, що вміє найкраще. І робити те, що він любить. Якщо взявся за ягоди – вирощуй ягоди. Тільки тоді можна займатися самопожертвою. Окрім того, важливою є популяризація спорту, це виховує впевненість в собі та лідерські якості.
- Що дало вам розуміння того, що ви повинні бути на війні?
Я завжди багато читав. Дуже розумні книги, які дали мені розуміння, що я щось не те роблю. І завжди хотілось бути корисним. Для суспільства. Не просто проіснувати, а прожити життя, щоб мене пам’ятали.
- Як ви потрапили в зону АТО?
Все почалось з Майдану. Я їздив туди постійно. Але час від часу повертався, бо треба було дбати про сім’ю. Не міг жити постійно в наметах, бо у Львові чекала на мене відповідальність за рідних.
З мене сміялися стільки людей, коли я почав сам-один впроваджувати зміни в своєму дворі, почавши з дитячого майданчика.
На підсвідомості в мене завжди була ненависть до росіян. Сам задавався питанням чому, адже я не історик, дуже глибоко тих всіх нюансів не знав, але я мав на них зуб.
Я не міг сидіти спокійно вдома. На третій день після інформації про зелених чоловічків, я пішов з’ясовувати, чому мені не приходить повістка. Але повістка прийшла. Нас зібрали на плацу і я побачив, що всі веселі, вмотивовані і готові показати окупантам, хто тут господар. Коли Крим здали без бою, нас відпустили додому. Це було розчарування. Воно супроводжувалось невизначеністю, яка поглиблювалась фінансовою нестабільністю. Спостерігаючи за розвитком подій, я вирішив піти контрактником від своєї частини.
Документи для цього я збирав два місяці. Різні довідки, медичні висновки – було дуже складно психологічно вибивати всі ці папірці в той час, коли держава під загрозою. І тільки коли мені сказали: «займайтесь дітьми», мій досвід контрактника завершився. Я відчув якесь таке нерозуміння, байдужість та несприйняття щодо себе та щодо країни.
- Але все ж це вас не зупинило….
Так, про добровольчий батальйон я почув з новин. Туди подався. Документи доніс вже в процесі навчання. Ще два місяці витратив на навчання. Потім ми вирушили на схід.
- Як війна вплинула на ваші погляди, переконання, життєві цінності?
В АТО я бачив надто багато. Але я навчився сприймати долю. Мабуть, раніше я би опирався, а війна дала мені розуміння, що на все свій час. Як би це дивно не звучало, я пізнав дипломатію, і вважаю, що вона дає більше, ніж бунт. На всі процеси свій час. Потрібен збалансований рух, що поєднуватиме однодумців для блага загальної справи.
- Після повернення із зони бойових дій ви започаткували власну справу. Розкажіть про це.
Так, я вирощую ягоди, це дуже цікаво. Чому обрав цей напрям, важко відповісти, ще під час Майдану у нас з дружиною була маленька грядка з полуницею, мабуть, тому вирішили продовжити цю справу. Власне я після повернення із зони АТО успішно захистив бізнес-план і зареєструвався як суб’єкт господарської діяльності. Зараз вирощую полуницю на площі 0,8 га відкритого грунту, щойно спілкувався із потенційними покупцями. Я готовий розширювати площі, але мені потрібен кінцевий результат, тобто економічно обгрунтований збут.
- Ви зараз задоволені своїм життям, про що мрієте ?
Я щаслива людина. Але я не до кінця реалізував себе, тому планів та мрій ще багато. Треба довіряти свої інтуїції. Так, я свого часу відчував що треба піти в армію, інакше буде біда. Інтуїція підштовхнула мене до одруження. І також в один момент я відчув, що мені бракує освіти. Тож я вирішив здобути вищу освіту, бо мав лише середньо-спеціальну. Довго думати не довелося – правознавство мене мотивує до справедливості. Було складно. Робота, діти і ще навчання – то було на грані можливостей. Але це дало поштовх до зміни свідомості та погляду на життя. Університет – це зовсім інше коло, зовсім інший рівень, я усвідомив свої короткоперспективні цілі.
Маю мрію жити в українській Швейцарії, де один одного поважають, де закони працюють на добробут майбутніх поколінь і люди не думають, де взяти гроші на хліб, а будують плани, де відпочити. Тільки питання, чи самі українці готові тут працювати.
- Якою є сучасна молодь, що може змінити?
В майбутнього України тільки одна надія – це її тридцятирічна молодь. Якщо цього віку люди не об’єднаються, не пожертвують своїм комфортом, якщо ми не дамо сили сучасним підліткам, не надихнемо їх на розбудову країни – то України не буде.
Молодіжна політика має бути в пріоритеті діяльності влади. Гуртувати учасників АТО, науковців, патріотів, зупинити хвилю еміграції, переконати молодь, що можливості є в Україні.
Пам’ятаю себе учнем. Мене у восьмому класі вигнали зі школи. Я багато часу втратив на нічого не варті речі. Щоб розуміти, куди рухатись, треба поставити собі ціль. Але вона має бути досяжною.
Таких як я дуже багато. Такі як ми мусимо їздити до підлітків. Витлумачувати їм, що є інший шлях. Не модно зараз курити, пити. Зараз модно бути здоровим, модно відрізнятися від інших. Я себе зараз відчуваю дуже модним.
- Невдовзі Різдво. Які традиції святкування у вашій родині?
Наші традиції з кожним роком дрібніють, люди перестали вірити у дива. На Різдвяні свята мають бути традиції. Хочеться, щоб їх плекали, розвивали. Святкуватиму із сім’єю, з дружиною та п’ятьма дітьми. Сніг потрібен. Це дає Різдвяний дух. Всі українці мріють про одне, і нехай ці мрії здійснюються. Перемога мусить бути. Стільки разів, скільки я падав, не кожен міг би піднятися.
Учасник АТО Тарас Маслянко: «Пост-синдром буває тільки від бездіяльності»
29 грудня 2017
Будівельник за фахом, оптиміст за станом душі і патріот за покликанням. Доброволець «Айдару» Тарас Маслянко пройшов війну і повернувся звідти переможцем. Переможцем над своїми страхами, над невпевненістю і перепонами долі.
- Ким ви були до АТО?
Патріотом. Я завжди був патріотом. Коли я до війни і до Майдану говорив це своїм друзям, ніхто ніколи не сприймав цього всерйоз. Я працював на будівництві та не був соціально активним. Мріяв створити свою будівельну компанію. Зараз я наблизився до своєї мети.
Коли почався Майдан, я приїжджав на два-три дні і їхав назад. Не скажу, що я був там щоденно цілодобово, я не входив до сотень, в палатках не жив.
Так склалось життя, що я довгий час працював у Росії, адже на той час в Україні заробити кошти було важко, молодому неодруженому парубкові хотілося поліпшити свої фінансові можливості. Власне коли почався Майдан ми здавали об’єкт в Росії. Мене життя трохи покидало по світі, я працював у різних країнах.
- Що для вас стало переломним моментом для усвідомлення того, що точку неповернення пройдено?
Переломним моментом став навіть не Майдан а те, що у нас забрали Крим. Тоді я зрозумів, що війна неминуча, і я повинен там бути. Доля так склалась, що ми мусимо захищати свою державу.
Один мій прадід воював під час Другої світової за Червону армію, інший прадід був в УПА. Тому мій патріотизм та потреба захищати батьківщину, мабуть, передалась генетично.
- З будівельної сфери – в армію?
Для мене було здивування, коли , будучи в Києві вирішив там записатись у нацгвардію, мені сказали – їдь до Львова, мовляв своїх вистачає. У Львові пішов у Правий Сектор, де мене взяли би до своїх лав, але треба було пройти вишкіл протягом трьох місяців. Я собі думаю: «Які три місяці, війна може вже закінчитись за той час».
Зрештою пішов у головне управління МВС, аби потрапити у батальйон «Львів», однак через те, що не служив в армії, не взяли мене і туди. Також звертався у військкомат, де мені теж відмовили.
Зовсім випадково, будучи знову в Києві, зустрів знайомих, які ось-ось мали від’їжджати у 24 батальйон територіальної оборони в Луганська. Я поїхав з ними. Так я потрапив в «Айдар».
- Чому потрапити на війну стало таким принциповим?
Я знав якщо не ми зараз – то держави у нас не буде. Якщо ми не зупинимо окупантів там, на Сході, вони прийдуть до нас сюди. До війни я не мав поняття що таке автомат, але чотири дні ми були біля Києва на вишколі. В час війни ця маленька база, яку нам дали, ставала у пригоді.
- Повернувшись з АТО, як розгортались події в голові і довкола вас?
Війна мене поставила з ніг на голову. Після повернення у 2015 році зі Сходу мій відпочинок тривав тиждень. А потім почався рух. На той час у Києві уже було створено товариство ветеранів АТО, і я розумів, що треба єднатись із бойовими побратимами, щоб допомагати іншим. На війні, та й після неї, я бачив багатьох хлопців, у яких просто опускалися руки, вони не знали що їм далі робити. Можливо цей дух побратимства дав поштовх до створення організації, яка б допомогла тим, хто повернувся з війни встати на ноги. Не йдеться про те, щоб зробити усе за того чи іншого АТОвця. Йдеться про те, щоб показати напрям і посприяти в пошуку стимулу. Ніхто не казав, що буде легко, але ми одне одному намагаємось допомагати.
- Пост-синдром?
Пост-синдром буває тільки від бездіяльності. Потрібно зняти рожеві окуляри і дивитись правді у вічі. Інколи життєве русло повертає не так як ми планували, але це не привід втрачати віру. Щоб щось вдалось потрібно постаратись. Якщо не вдалося - значить погано старався.
І ще одне, як би це банально не звучало – треба намагатись завжди бути на позитиві, що б не було та що б не сталося. Це потрібно робити для себе самого, щоб не зламати сили духу. Наш командир нам завжди казав: «Хлопці у вас зозуля поїде, якщо ви не будете шукати позитив», ми йому: «Ну який позитив, он товариша убили», а він: «Але ж ви – живі».
- Що, на вашу думку, може посприяти молоді, зокрема тій, що повертається з війни, знайти себе?
Саморозвиток. Праця над собою. Постійний рух. Я зараз ходжу на курси англійської мови, бо мені це потрібно. Я вирішив для себе, що хочу розвиватись. Я вступив на юридичний факультет, хоч мені уже далеко не 17. Це мій свідомий вибір. Зациклюватись на негативі – це дорога в нікуди. Хтось мудрий придумав, що ми самі ковалі свого щастя. Все залежить від нас самих.
- Ви себе знайшли?
Я себе знайшов. Я працюю в будівельній корпорації, відповідаю за весь благоустрій на усіх об’єктах, що будує корпорація. Це великий пласт роботи, і я вважаю це своїм успіхом. Окрім того, я - керуючий справами у ГО"Асоціація учасників АТО Львівщини". Юридична освіта допоможе мені в цій роботі. Отже, життя - це циклічна річ, сьогодні ти внизу, але потім дорога веде нагору. Треба про це пам’ятати і цим надихатись.
- Як святкують Різдво у вашій родині?
Різдво для мене сімейне свято. Для мене ще з дитинства це справжня казка, бо в мене ще й день народження 6 січня. Щороку збираємось в бабці і святкуємо. Хочеться щоб Різдво ми відсвяткували під мирним небом і щоб всі хлопці уже вернулись до своїх домівок. Я всім бажаю мирного неба, але тільки після нашої перемоги.